це точно доля [Люцина Ярош& Килина Сотник]

Дівчина відчувала себе дещо розгубленою: так багато всіх і всього, що вона могла лишень роззиратися кругом і підбирати відвислу щелепу.

Неочікуване зіткнення – Килина штрухонула Люцину та моментально вивела її із глибокої задуми. У ту ж мить дівчина перепросила:

— Вибач.

—  А, та нічого, — якось відсторонено прокоментувала Люцина, занадто зніяковіла від ситуації, та швидко зайняла місце за партою – тією, що поближче до дверей. Там було якось безпечніше і не так некомфортно. Поряд вмостився батько.

В руках Люцини опинилися перо і бланк. Вона почала старанно його заповнювати, намагаючись писати охайно. Вона буквально відчувала на собі уважні погляди – і батька, і викладачів, – а тому вирішила не підіймати голови, аби не почати хвилюватися ще більше.

«Так, я майже закінчила із цим. Головне, нічого не зіпсува-», — щойно руде дівча подумало про це, як темна неприваблива пляма утворилася прямо на пункті «Дата».

Дівчина вирішила виправити ситуацію та обережно перетворити пляму на цифру, але зазнала поразки: тепер це виглядало ще більш непривабливо, ніж якщо б вона просто написала поряд із чорнильною ляпкою. Благо, пані Ірма якраз відійшла і стояла не так близько, як ще декілька миттєй тому. Навіть якщо вона щось помітила, то ніяк цього не виказала.

«Ну… сподіваюсь це некритично», — трохи засмучено подумала майбутня мольфарка і поспішила здати свій бланк слідом за Килиною із крихкою надією, що ніхто їх не читатиме прямо ЗАРАЗ, а коли читатиме, Люцина вже буде десь не в полі їхнього зору.

«Ганьба», — присоромила себе дівчина.  

— А тепер, шановні батьки, я проведу ваших дітей до їхніх кімнат. Ви можете залишитись тут, - почала говорити пані Ірма, ховаючи всі стоси документів кудись у шафку, – із паном Зоремуром, та задати всі питання, що вас, можливо, хвилюють. Або піти з нами, і подивитися на гуртожиток.

Із одного боку, Люцині дуже не хотілося, щоб тато кидав її одну в незнайомому місці, а з іншого – їй не хотілося, аби за кожним кроком дівчат спостерігали батьки. 

Зрештою, навчатися і жити вони тут будуть самі.

Люцина непевно поглянула на свого батька, потім на пані Сотник і, зрештою, на Килину.

«"Жага до навчання"... Ага, звісно...Радше мама, що боялась запізнитись...»

Килина ледь втрималась, аби не пирхнути. Дівчина лише перехопила красномовний погляд Люцини, яка, здається, з самого ранку тут стовбичила так само з невеликим ентузіазмом.

Батьки тисли руки директорці та іншим викладачам, а Килина й не збагнула, як опинилась у вирі власних думок...

«Так, пані Ірма, треба запам'ятати!! Цікаво, а вона шось викладатиме??? Було б класно, але... А раптом її предмет заскладний для мене? Ні, ні, не треба, не хочу розчаровувати цю пані... Але ж вона сто відсотків сильна мольфарка, це було б цікаво... Хоча ж вони тут всі сильні мольфари! Адже так? Ну так, вони ж викладачі зрештою... Ой, а цей дідусик такий милий! Дідусик? Та ні, йому років 50... Мабуть... Але ж милий, хи-хи, на кота схожий! Лишенько!!! Я ж забула кота нагодувати, йой він вдома влаштує...»

Сотник схаменулась лише коли наштовхнулась у дверях на Люцину, яка заходила до якогось кабінету слідом за їхніми батьками.

— Вибач. — дівчинка тихо прошепотіла рудоволосій, перш ніж сісти за парту поруч із мамою.

Тієї ж миті перед очима з'явився бланк із гербом Мольфаріуму. Поки старша пані Сотник передавала директорці папку з потрібними паперами, Килина почала заповнювати документ.

«Так, що у нас тут... Прізвище, ім'я, дата народження...»

— Пиши ось тут — Сотник Килина. — над вухом прозвучав стурбований голос мами.

— Дякую, мамо, — дівчина закотила очі, — я ще не розівчилась читати.

Килина почула притишене «гм» і, піднявши голову, зустріла погляд ядучо-зелених очей пані Ірми. Якби від жінки не віяло такою силою та впевненістю, майбутня студентка подумала б, що злегка припіднятий кутик вуст означає посмішку.

Дівчинка героїчно витримала «дивоглядки» із мольфаркою, і лише коли директорка почала говорити з паном Ярошем, Сотник повернулась до свого бланку, злегка смикнувши плечима.

«Тааак, цю пані ліпше не сердити, бо на такі трюки моєї сміливості не вистачить... Жах, погляд — аж до кісток проймає... Цікаво, що там у Люцини?»

Дівчинка повернула голову до сусідньої парти, куди щойно підійшла пані Ірма і біля якої стояв пан Ярош та викладач, схожий на кота.

— Обожнюю її. Найсмачнішу все одно готує мама, вони ще так трохи кропу додає і потім ще так перекладає, і... Короче дуже смачно!!! — на диво, нова знайома не відскочила від Люцини, як ошпарена, а навпаки підтримала розмову про курочку, та ще й поділилася своїми враженнями так, ніби щоденно їй доводиться відповідати на подібні питання.

— О, правда? У нас м’ясо зазвичай тато готує.. Тоді хочу обов’язково спробувати курочку твоєї ма-, — договорити дівча не встигло, адже двері школи нарешті прочинилися, а із них вигулькнув чоловік, що незабаром запросив компанію усередину. — О! — ну нарешті! У Люцини ледь ноги не відпали стирчати тут так довго.

Вона спритно заскочила у простору залу слідом за своїм татом та мамою Килини.

Зустріла їх ще небачена дівчиною велич — масивні люстри, важкі штори, темно-червоні, як і килими та шкіряні диванчики, розставлені то тут, то там. І мармурова підлога, і розписані фресками стіни, і бронзові канделябри із зміїними образами на них — і ще багато таких «і».

Але найбільше захоплення викликала жінка, що стояла посередині цієї зали — висока, із темним, старанно зібраним волоссям, крізь яке все ж проглядались тоненькі цівки сивини. Вона спілкувалася із якимось іншим, певно, викладачем — із вусами, гладким:

— Голубко, ми мали б ##% ##&* @##%!

— Немає потреби, пане З##%*&@$, я просто-, — утім, варто було їй помітити натовп із абітурієнтів та їхніх батьків, вона враз замовкла, а її зелені очі окинули присутніх уважним поглядом з-під оправи окулярів.

— Ох, вітаю вас, мої любі майбутні мольфари, — посміхнулася, а зморшки на її обличчі вмить розгладились. — А Ви, певно, їх батьки? Мене звати пані Ірма, і я — директорка цього навчального закладу. Невже Ви чекали на відкриття школи із самого ранку? — сплеснула руками. — Оце так жага до навчання!

«Та вона знущається?!», — промайнуло у думках Люцини, і вона промовисто переглянулась із Килиною, поки їхні батьки тисли руки директорці пані Ірмі, панові Зореякомусь там і ще одному худорлявому панові, який якраз їх сюди і завів.

— Ееее...А-ага. – Килина відчула, як її ліва брова вигнулась легкою дугою.

«Господи, Килино, зроби нормальне обличчя, ти з цією посмішкою зараз виглядаєш, як божевільна... Але серйозно, курочка? Це було неочікувано...»

— Обожнюю її. Найсмачнішу все одно готує мама, вони ще так трохи кропу додає і потім ще так перекладає, і... Короче дуже смачно!!! — дівчинка протараторила все це на одному диханні, і тепер дивилась на співрозмовницю оторопілим поглядом карих очей.

«Сотник, прикуси язика!! Тепер ти точно схожа на божевільну! А ще ліпше – на свою маму.... Ну клааас!»

Але на тривалі роздуми часу не було, дякувати усім духам, важкі двері школи нарешті прочинились, позбавивши Килину потреби продовжувати діалог.

На порозі з'явився худорлявий чоловік у викладацьких мантіях. Помітивши невеличку компанію, невідомий трохи здивовано хмикнув і схилив голову так, що оправа продовгуватих окулярів з'їхала на кінчик кривуватого носа:

— Раночку, шановні! Це у нас вже тут майбутні першокурсники?

Мама Килини наввипередки з паном Ярошем одразу кинулись щось відповідати замість дівчат, але юна Сотник не надто слухала – її погляд був прикутий до невеличкого проходу, у якому стояв Викладач-Чи-Хто-Він-Там – невже ще трішечки, і вона нарешті переступить цей поріг?

До реальності повернув лагідний голос чоловіка, що тепер добродушно усміхався, переводячи погляд з однієї дівчинки на другу:

— ...Ну що ж, тоді прошу! Та ж пропустіть дітей, вони вже у вас, шановні батьки, дорослі! — з цими словами незнайомець прочинив двері ширше, показуючи частинку холу, з якого долинав владний жіночий голос.

Виявляється, сім’ї Ярошів та Сотників були давніми знайомими. А судячи з того, як багато у них виявилось спільних тем для розмови — не бачились вони також давно. Їхні батьки ні на секунду не зупинялись обсмоктувати ту Зорьку, себто Зоредару, що так необдумано вступила у шлюб із #&#?#, і того Вернигляда, який #&#?##%,#... Утім, слухати це було зовсім нецікаво, тож слова самі собою зливалися в єдиний незрозумілий потік шуму у вухах Люцини. Маячня якась — у дорослих так завжди.

Прокинулась від роздумів на моменті, коли мама тієї дівчини згадала про дітей та навчання:

—...То це виходить на одному курсі вчитимуться! Ну хіба не щастя?! — а сама відчула на своєму тендітному плечі батькову руку, що обережно та водночас наполегливо штовхнула руде дівча у бік її однолітка.

 «Мхх-хм, як же я це “люблю”», — промайнуло у думках Люцини, поки вона, спотикаючись, підходила до незнайомки, водночас намагаючись зобразити на своєму обличчі привітність. Їй набагато більше подобалось думати про запечену курку в медово-гірчичному соусі — зараз так би і з’їла, бо з самого ранку ні крихти в роті не було — а не оце все.

— Килина, приємно познайомитись, — якось надто енергічно привіталась дівчина. Лише тепер Люцина мала змогу роздивитися її ближче — висока, у порівнянні з Люциною набагато сильніша.

Майбутня мольфарка ніяково зазирнула у глибінь карих очей, і з вуст її злетіло коротке:

— Лю.. цина, — трохи повагавшись, чи точно це ім’я їй належить, дівчина простягнула бліду худорляву руку до нової тепер-вже-знайомки. – Мені також дуже приємно познайомитись, Килино, — проговорила ім’я дівчини на всяк, щоб ненароком не забути — у рудого дівчати із запам’ятовуванням імен було складно.

Треба було чимось заповнювати пустоту — Люцина ненавиділа тривожні мовчанки, тож вона випалила перше, що спало їй на думку:

— От би щас курочки в медово-гірчичному соусі та узвару бахнути…  Ти так не вважаєш? – це було жахливо. Дівчина миттєво відчула як тисячі гарячих голок щипають її щоки. Це просто тороп. Вона не вміє спілкуватися з людьми. Катастрофічно не вміє.

— ... Це ж славнозвісна родина Сотників! Скільки літ, скільки зим!

Спочатку Килина почула голос коренастого чоловіка, потім до неї долинуло дзвінке «о» від мами, а потім на дівчинку семитонною скелею впало розуміння ситуації – невже її сімейство знають і тут?!

— Якщо це жарт – то доволі кепський, — пробурмотіла Килина собі під ніс, поки її мама, пані Сотник Ларислава, віталась із давнім знайомим:

— Пане Ярошу! От де б ми ще зустрілись! Ну, ніколи не знаєш, що підкине Доля!

І далі як зазвичай: що ви, як ви, як там ваш родич сьомого брата через праве коліно, який колись гостив у нас на хуторі... Виявляється Яроші із Сотниками ще й на одному острові живуть! Одним словом – Килина не надто уважно слухала. По-перше, вона вже добре знала цей сценарій, по-друге, вона сьогодні надто рано прокинулась, аби раціонально аналізувати інформацію, а по-третє, її більше цікавило рудоволосе дівча, яке байдуже катало по землі невеликий камінчик.

«Здається, хтось теж не в захваті від товариського настрою свого батька...»

До реальності Килину повернув веселий зойк мами:

— ...То це виходить на одному курсі вчитимуться! Ну хіба не щастя?! — пані Ларислава поглянула на до доньку із питанням в очах і посмішкою, яка пророчила дівчині щось на кшталт «зроби з морди лице й привітайся».

Юна Сотник трохи нервово мугикнула й вчасно перевела погляд на не менш знервовану «співрозмовницю», аби помітити, як тато легенько штурхає її у плече, підбадьоруючи зробити крок у перед.

«Та я ж не кусаюсь, дитино...»

Килина подумки закотила очі, намалювала на обличчі натягнуту усмішку й коротко кивнула рудоволосій:

— Килина, приємно познайомитись, — видихнула Сотник все ж з тією маскою щастя на обличчі.

«Пре-чу-до-во. Моя мама знову шукає МЕНІ друзів... Не так я мріяла розпочати навчання...»

Люцина Ярош ніяково мнялась у шкільному дворі її майбутнього навчального закладу – магічної школи «Мольфаріум». Готична шестиповерхова будівля вражала та водночас жахала своєю величністю. Юнці навіть не вірилось, що ВОНА правда навчатиметься тут.

Батько її, Звенислав Ярош, наполіг на тому, аби вони прийшли сюди із самого рання, тож тепер обидвоє стояли під дверима школи і чекали відкриття – ну хто взагалі додумається припхатись сюди в таку рань?

Від нудьги руде дівча катало своїм бордовим черевичком камінчик та час від часу зітхало. Утім, не встигла вона заглибитись у свої думки як слід, як почула батькове:

- Ге-е-ей, здоровенькі були!! – і одразу на її щоках проступив рум’янець. Це ж треба так кричати!! Хотілося, щоб батько не змушував її червоніти, утім нічого сказати вона йому не могла, а лише втупила очі в землю, під носа чортихаючись. – Чорт би мене побрав, якщо я помилився, але це ж славнозвісна родина Сотників! Скільки літ, скільки зим, – а коли їй стало сили підняти голову і подивитися, до кого власне звертається тато, перед зеленими очима вималювались дві постаті: одноліток Люцини та старша жінка, певно, її мама.

Питання «хто ще взагалі додумається припхатись сюди в таку рань?» одразу відпало.